Рiка мого дитинства

  
Рiка мого дитинства.
 
Коли зустрiчаюсь з рибалками, розмовляю, помiж iншим всiм задаю одне й те ж запитання: чи пам’ятають вони свою першу рибу. "Першу рибу? — перепитували вони, i вiдразу на обличчях з’являвся мрiйний, романтичний вираз. — Звичайно, пам’ятаю...!” Таке не забувається. З глибин пам’ятi виринає мальовнича рiчечка поблизу залитого сонцем пасовиська, вудлища з лiщини, нехитра снасть i карасi "на долоню”, спокушенi запахом та смаком домашнього хлiба на гачку.

Менi, можна сказати, пощастило, бо народився i вирiс я в мiстечку, яке лежить в обiймах двох свiтлих напiвгiрських рiк Бистриць. І хоч рiки цi неглибокi i надто швидкi, в них завжди було вдосталь риби, причому водилися й досить рiдкiснi види. Тут мешкали уклiйка (на мiсцевiй говiрцi швайка), головень (клин), бичок (бабка), форель (пструг), харiус, жерех (хват), марена, рибець, пiдуста, миньок, в заплавах та старих рiчищах траплялася щука, окунь, карась, короп. Щоправда, риба до рекордних розмiрiв тут не доростала, бо й рiчки невеликi.

Премудростi рибальської справи довелося опановувати самотужки. Вiд читання лiтератури щось в головi нiби й залишалося, проте з практикою було гiрше. Придбавши на зiбранi за довгий час грошi "телескоп”, жилку 0,5 мм (на повiдок 0,3), котушку "Невську”, пластмасовий поплавець, начепивши на гачок хробака я попрямував за трофеями...

Як тепер я шкодую за шкiльними лiтнiми канiкулами!

А тодi мало не щодня блукав я прибережними чагарниками, гупав по водi своїм поплавцем-страховиськом, лякаючи малькiв. Зрештою, досить швидко мiзернi улови почали мене серйозно непокоїти. Адже риба була, я сам бачив як дорослi дядьки поверталися з повними саджалками риби з тих самих рiчкових заплав, звiдки я приходив зi смiховинними рибинками (про розмiр промовчу).

Одного разу, коли я понуро сидiв з вудкою на березi, роздумуючи про причини своїх рибальських невдач, до мене пiдiйшов якийсь огрядний але на вигляд добрий дядько.

– Ну що, рибаче, не клює?

– Не дуже...

– Ану покажи свою вудку, – майже наказав вiн.

– Вудка як вудка, – буркнув я, але вудочку дав.

– Ну, все зрозумiло, – сказав незнайомий, повертiвши в руках мої снастi, – з такою жилкою i поплавцем ти навiть жабу не зловиш.

– Вiддайте, – образився я.

– Почекай, почекай, зараз вiддам. Але послухай моєї поради. Ось тобi метр тонкої жилки i дрiбний нiкельований гачок. Знiми зi своєї вудки все, лише залиш двi дробинки-тягарця. Потiм прив’яжеш повiдок. Пiдiйдеш до рiчки з того берега, де нависають над водою верболози. Тихенько закинеш, вiдчуєш посмик – пiдсiкай i тягни!

– А на що ловити?

– На все, що знайдеш в травi над берегом, на гiлках верболозу або у водi пiд камiнням.

Порада незнайомця виявилася надзвичайно ефективною. Наступного ранку ще до сходу сонця я продирався через прибережнi корчi. В арсеналi принад були рачки (личинки одноденки), коники-стрибунцi, гусеницi та жучки з верби. Начепив коника, легенько закинув i... вудлище затрiпотiло в руках. Я не був готовий до такого повороту подiй i вiд хвилювання щосили рвонув вудлище вгору. Невеликий ("на долоню”) але прудкий головень, описавши широку дугу, зачепився на самому вершечку верби. Чесно кажучи, не пам’ятаю, що саме тодi я вiдчував, коли знiмав з верби свою першу, трiпочучу, наче ялинкова iграшка, здобич, як трусилися руки, коли розпутував дорогоцiнний метровий повiдок, але саме в той день я наловив стiльки риби, що вперше повернувся додому з гордо пiднятою головою...

Згодом проблемою номер один стала тонка жилка. Елементарне дослiдження виявило, що iмпортна жилка (японська) вдвiчi мiцнiша за вiтчизняну при тому самому дiаметрi. Проте, омрiяний iмпорт коштував не грошей, а кiлограм лiкарських рослин. На той час менi було вiдомо лише про одну таку рослину, – це була польова ромашка. Нарвати на берегах кiлограм ромашок виявилось проблемою непростою, адже враховувалася лише маса сухих рослин. Зрештою японська жилка 0,2 мм сонячно-жовтого кольору прикрасила мою вудку.

І тодi почалося... Як виявилося, в прозорiй та неглибокiй рiчцi вся риба ховається пiд корчами в березi. Достатньо пiдкрастися до води, акуратно закинути принаду, як вiдразу кiлька рибин вискакують iз засiдок i атакують гачок. В сонячнi днi на коника та вербового жучка безвiдмовно клювали головень та уклiйка, а коли хмари нависали над водою, то марена i окунь спокушались повiльно тонучим черв’яком.

Наступного року я став справжнiм професiоналом. Вудлище доточив на два метри лiщиною, знайшов ще тоншу жилку (0,12 мм) для повiдкiв, чiпляв лише одну легку дробинку. До того ж, придбав армiйський маскувальний халат. В моїх уловах почала з’являтися бiльша риба. Така риболовля була надзвичайно цiкавою i азартною, адже весь процес клювання можна було спостерiгати, сидячи в засiдцi. Маскування i тонка снасть дозволяли пiдходити до риби впритул i закидати принаду прямiсiнько їй пiд нiс. Хоча були випадки, коли моя супертонка жилка мене пiдводила.

Одного разу я пiдкрався до берега i побачив яму зi зворотною течiєю та деревом, що впало у воду. В таких мiсцях завжди полюбляють стояти зграйки уклiйки. Проте тут я нiчого не побачив. Закинув коника подалi i стрибками повiв його до себе. Несподiвано вiдчуваю удар, вудлище гнеться в дугу, жилка натягується i... обривається. Я аж позеленiв вiд злостi на самого себе: це ж треба було зi всiєї сили тягнути! Гарячково перев’язую снасть i закидаю знову. Удар, коротка пiдсiчка i вiдразу попускаю жилку. Невидимий противник наче ракета понiсся проти течiї, притримую котушку, жилка знову натягується до критичної межi. Проте я пильную i знову попускаю, знову притримую. Зрештою пiдтягую здобич i хапаю її пiд зябра. Та це ж форель! Райдужна красуня з карпатських гiр. Рибина заважила на 700 грам. Моїй радостi не було меж. Пiсля того моменту пройшло вже бiльше десяти рокiв, проте бiльшої форелi менi так i не довелося зловити.

Категорія: Цікаві історії та поради | Переглядів: 2288 | Додав: rubalka-mr | Рейтинг: 5.0/3 |
Всього коментарів: 1
1 satturka  
0
гарна історія

Добавляти коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі - зареєструйтесь, або увійдіть ввівши пароль і логін !
[ Регістрація | Вхід ]
[BODY]